ВІСТІ З ФРОНТУ >>>>>

На екрані його смартфона - фото дружини і дворічного сина; під його керівництвом у Краматорську - стабілізаційний пункт, куди щодня доправляють військових і цивільних із важкими пораненнями. Ось так уже кілька років життя 31-річного канівця Андрія Гончаренка розділене між родиною, яка чекає на нього вдома, і людьми, яким він разом із побратимами-медиками допомагає вижити.

Син росте, а батько здебільшого спостерігає за ним через відеозв'язок. Побачитися й обійняти рідних Андрій може лише під час коротких відпусток. Телефон став для нього маленьким вікном у домашнє життя, заради якого він нині служить далеко від дому.

Закінчивши Канівську гімназію, Андрій поїхав до Черкас навчатися на медбрата. Він виріс у звичайній родині: батько працював водієм вантажівки, мама - вчителькою. Вибір сина вони підтримали. Здобувши освіту, хлопець пішов на нелегку роботу до Черкаського онкологічного центру. В обласному центрі зустрів і своє кохання. Подружжя планувало життя... Утім плани довелося змінити через війну.

У 2023 році Андрій отримав повістку і мобілізувався. На війні його професія виявилася особливо потрібною. Нині канівець проходить службу в 1-у медичному батальйоні та працює в одному зі стабілізаційних пунктів у Краматорську.

Стабпункт - проміжна ланка між місцем поранення та шпиталем. Сюди бійців привозять після евакуації з позицій. Медики проводять сортування, зупиняють масивні кровотечі, стабілізують дихання та кровообіг, знеболюють і готують пацієнтів до операції або транспортування на наступний етап лікування. Інколи на все це є лише кілька хвилин.

- До нас привозять військових безпосередньо після евакуації. Хтось зазнав поранення на позиції, хтось - під час виходу з неї. Ось тільки вчора до нас привезли бійця, якого було поранено не на лінії зіткнення, не в бою, а в прифронтовому населеному пункті. Він просто йшов до магазину, коли його атакував ворожий FPV-дрон. Наслідки тяжкі - ампутація лівої руки та лівої ноги. Але головне нам вдалося зробити - зберегти йому життя, - розповідає Андрій.

За сухими медичними формулюваннями – доля людини, яка за одну мить змінилася назавжди. Та часу осмислювати побачене майже немає: один евакуаційний автомобіль від'їжджає, а невдовзі прибуває наступний. Потрібно діяти швидко і злагоджено, щоб пацієнт витримав дорогу до шпиталю.

Допомоги потребують не лише військові. Жертвами російських атак у прифронтових містах часто стають цивільні, які, попри постійні обстріли, не хочуть залишати свої оселі. Для когось це будинок, у якому минуло все життя, тому навіть небезпека не може змусити людину поїхати. Коли такі пацієнти потрапляють до медиків, їм також надають усю необхідну невідкладну допомогу.

Із 2025 року Андрій Гончаренко обіймає посаду начальника медичного пункту. Він організовує чергування, розподіляє завдання між медиками, контролює прийом і сортування пацієнтів. Стежить, щоб напоготові були препарати, кровоспинні засоби, перев'язувальні матеріали та справне обладнання. Коли прибуває черговий евак, часу шукати необхідне вже немає.

Важливо також підтримувати зв'язок з евакуаційними екіпажами та наступною ланкою медичної евакуації. Після стабілізації людину мають якнайшвидше доправити туди, де їй проведуть операцію або нададуть спеціалізоване лікування.

Утім, керівна посада не означає лише організаційну роботу. Андрій працює разом із командою: оцінює стан поранених, допомагає контролювати кровотечі, дихання та кровообіг, бере участь у протишокових заходах.

Вибухові травми, уламкові ураження, травматичні ампутації, значні крововтрати і, на жаль, смерті, стали реальністю його служби. Про це Андрій намагається не розповідати рідним, щоб не тривожити їх ще більше. Вони й без того щодня чекають на його дзвінок.

Попри все пережите, Андрій Гончаренко не шкодує, що свого часу обрав медицину - найшляхетнішу з професій, яка допомагає зберегти найдорожчий скарб - життя людини. Найцінніше для нього - дізнатися, що людина, якій він надавав допомогу, одужала.

Нещодавно під час навчання на Львівщині Андрія впізнав військовий Владислав. Узимку медик допомагав йому після обмороження пальців ніг. Цього разу боєць сам підійшов, подякував і розпитав, як у Андрія справи.

- Було дуже приємно побачити його і знати, що він одужав. Такі зустрічі надихають більше за офіційне визнання. Хоча й отримувати грамоти від керівництва, звісно, теж приємно, - усміхається Андрій.

За роки служби він десятки разів переконувався: шанс людини вижити часто залежить від допомоги, наданої ще до прибуття медиків. Правильно накладений турнікет, тампонування рани чи відновлення прохідності дихальних шляхів дають найцінніше - додатковий час. Тому базовими навичками домедичної допомоги сьогодні має володіти кожен українець. Варто вміти розпізнати масивну кровотечу, правильно накласти турнікет і за потреби розпочати серцево-легеневу реанімацію.

- Нехай ці знання вам ніколи не знадобляться, але у критичну хвилину вони можуть урятувати чиєсь життя, - говорить медик.

Після перемоги Андрій мріє хоча б на деякий час залишити медицину. Якою б важливою не була ця справа, щоденна робота з людським болем потребує величезного внутрішнього ресурсу. Йому хочеться відпочити та надолужити час, проведений далеко від дружини, маленького сина, батьків і брата.

- Сьогодні моя мрія доволі проста - поїхати у подорож разом із родиною. Просто бути поруч із найріднішими, - говорить Андрій.

Марія ГЛАМАЗДІНА

(A)