ВІСТІ З ФРОНТУ >>>>>

Як брати Ярослав і Тарас Тукаленки із села Прохорівка боронять Україну

Коли чотири роки тому на світанку 24 лютого росія розпочала повномасштабне вторгнення, Ярослав Тукаленко із села Прохорівка, що на Канівщині, залишивши вдома вагітну дружину Марію і донечку Наталю, пішов воювати. Тому що бути батьком - це не лише читати казки перед сном і тримати дитячу долоньку у своїй. Іноді це означає взяти до рук зброю, коли казка закінчується і починається війна.

- У 2015-2016 роках я воював у складі 24-ї бригади, був розвідником. Тож інших варіантів для себе 24 лютого 2022 року не розглядав. Хто як не колишні атовці мали стати на захист країни? Ми вже знали, що таке війна і вміли тримати зброю в руках, - говорить Ярослав.

Сьогодні 36-річний старший солдат Ярослав Тукаленко служить у складі 118-ї окремої механізованої бригади на Запорізькому напрямку. Його зброя - ударні безпілотники.

Нещодавно Ярослава відзначили нагородою Головнокомандувача ЗСУ "Золотий хрест" - за мужність і успішне виконання бойових завдань, зокрема, за знищену техніку ворога. Його підрозділ тримає свою ділянку фронту, не даючи ворогу шансів просунутися вперед. Сучасна війна змінила роль піхоти. Замість стрілецьких боїв - безперервне спостереження і робота дронів. Щойно противник намагається рухатися - у небо здіймаються безпілотники. Це рятує життя бійців.

Але й ворог воює подібним чином. Тому кожен вихід на позиції - це ризик, а бойові чергування дедалі частіше тривають не по кілька діб, а тижнями.

Одне з таких чергувань Ярослав згадує з тихою усмішкою.

- Ми стояли на позиції неподалік населеного пункту Мала Токмачка. Надворі був кінець листопада. Здається, це був уже 28-й день чергування. Сухпайки страшенно набридли. Один із побратимів вирішив зварити борщу. Поки ми були на завданні, він знайшов у покинутих оселях кухарське приладдя. На чиємусь городі підібрав мерзлий буряк і моркву, десь роздобув консервовану квасолю. А коли ми повернулися - нас чекав уже гарячий борщ і накритий стіл. То був найсмачніший борщ у нашому житті. Здавалося, вдома такого не їли.

Поки Ярослав воює, вдома підростають доньки. Молодша народилася вже під час повномасштабної війни.

- Найважче - бачити, як ростуть твої діти через екран телефону. Перші кроки, перші слова - ти це бачиш, а не можеш обійняти. Якось приїхав у відпустку - менша донечка Яна вже почала говорити. Назвала мене "дядя". Трохи зачепило. Але потім зрозумів: вона просто рідко мене бачить. За кілька днів уже казала "тато".

У 2023 році на фронт пішов і старший брат Ярослава - Тарас. На той час він служив пономарем у сільській церкві і готувався прийняти священницький сан. Дізнавшись про повістку, священник запропонував пришвидшити процедуру, щоб Тарас отримав сан, а з ним і право не йти на службу. Але він відмовився.

- Я не міг інакше. Брат уже воював. Та й взагалі - як можна залишатися осторонь, коли на рідній землі війна?

Так Тарас опинився у складі 110-ї бригади, яка тримала оборону на околицях Авдіївки, що на Донеччині. Спочатку він був піхотинцем, згодом став водієм евакуаційної машини - вивозив поранених із передової.

- Коли сідав за кермо автівки, завжди читав молитву. Хлопці слухали, хрестилися разом зі мною. Дякувати Богові, він оберігав. Коли тиснув на газ, у голові була тільки одна думка - швидше доїхати, забрати поранених і довезти їх живими на стабілізаційний пункт. А коли мене самого поранило - зрозумів, що щодня ходив по лезу.

Якось Тарас разом із побратимами потрапив під обстріл КАБами (керованими авіабомбами). Почувши небезпеку, бійці сховалися у підвалі найближчої будівлі. Та цього разу укриття не врятувало - ворожа бомба влучила саме туди.

- Загинув командир і мій найкращий побратим. Мені плитою затисло ноги. Я пролежав під завалами кілька годин. Потім мене відкопали і відправили у тиловий госпіталь. Це було наприкінці січня 2024 року.

А через сімнадцять днів після тих боїв нашим довелося залишити Авдіївку...

Після лікування Тарас перевівся із 110-ї бригади до іншого підрозділу - дивізіону розвідки БПЛА. Там він вивчився на бойового медика.

Кілька місяців був на ротації в тилу. Але вже найближчими днями воїн Тарас Тукаленко знову вирушить на Запоріжжя - туди, де зараз воює його молодший брат Ярослав.

Удома Тараса чекають дружина і двоє синів - 13-річний Сава та 11-річний Артем.

А обох братів Тукаленків у рідній Прохорівці чекають їхні батьки - Марія Андріївна і Григорій Леонідович. Вони щодня моляться за синів.

Марія ГЛАМАЗДІНА

(A)